1. Збір коштів на видання книги Олександра Петровича Косухи
    "Вільний спосіб життя. Незнищенна традиція воїнів-охоронців Краю та споконвічні принципи самоорганізації українців»
    (детальніше на http://www.spas.net.ua/index.php/news/full/808)

Код української вишиванки

Тема в розділі 'Культура, мистецтво, побут', створена користувачем Крук, 2 сер 2013.

  1. Крук

    Крук Щойно зареєстрований

    Повідомлення:
    442
    http://kharakternyk.in.ua/forum/viewtopic.php?id=250

    "Код української вишиванки" Чумарна Марія Іванівна (підписано до друку 3.07.08, тираж 2000, 190с.)
    Видавництво "Апріорі" 79000 , м.Львів, пл.Катедральна, 2/4
    Для листів:Україна, 79000, м.Львів, а/с 242 тел./факс(0322)74-42-18
    моб. 8-050-132-42-75; 8-050-430-37-10
    E-mail: apriori_kniga@mail.ru apriori_kniga@ukr.net

    Фрагменти із книжки «Код української вишивки»
    ч.1 http://www.vinec.org.ua/doslidgennya/16 … i-vyshyvky
    "КОДУВАННЯ ДОЛІ

    В українців є такий вислів: «народитися у сорочці», що означає бути щасливим у житті. І слово «сорочка» вживається тут у своєму первісному значенні. Це не лише частина нашого гардеробу, як вважається сьогодні. Сорочка — це певна закодована сукупність сорока божественних енергій, що творять довершену і гармонійну долю людини. Недаремно у нас 9 березня, у день відкриття брам Ірію і проголошення початку весни, святкується день Сорока святих, а на Великдень найбільшого пошанівку заслуговує писанка-берегиня «сороківка» або «сорокаклинка»: живе яйце, на якому увесь простір поділений на сорок взаємно обернених і взаємодотичних трикутників, що символізують вогненну і водні сутності Буття у їхній Божественній парності.

    Символічне обрамлення сорока життєтворчих енергій має і колядницька різдвяна звізда. Не випадково ці символи використовувалися в містеріях календарних свят, пов’язаних з циклічним народженням і оновленням світу.

    Кодування сили має в собі і українська вишиванка, якій надавали величного змісту, вишиваючи сакральними узорами-письменами долю.

    В багатьох українських казках зустрічаємося з мотивом чарівної сорочки, котру сестри-змії — носії мудрості і магії — вишивають своєму кровному братові і наказують ніколи її не знімати. Число магічних узорів, «квіток», які творять зміївни, — дванадцять: це дванадцять богатирських сил (за числом 12 — усі енергії космічного простору, всіх знаків Зодіака). І сила цього шиття неймовірно велика.

    Герой казки, одягнувши сорочку на своє тіло, стає могутнім і нездоланним, він перероджується в безсмертного витязя, що чинить суд на землі, стає володарем земного царства. І сорочка його ніколи не забруднюється, не линяє і не зношується, — вона завжди біла і ясна. Лише його зрадливій жінці вдається обдурити свого чоловіка, умовивши скинути сорочку і викравши її.

    Коли сестри оживили порубаного героя, то сказали, що відновити його здоров’я і силу вони уже не зможуть, бо «Бог здоров’я тільки раз дає». А здоров’я царя — в його сорочці. Не повернувши її, герой не зможе стати таким, як був. Тому сестри наділили свого брата хитрощами і мудрістю, з допомогою яких він повернув собі сорочку: своє здоров’я і силу.

    Звичайно, у казці сорочка виступає в ролі символу. Але цей символ проектується на наше повсякденне життя. Ніщо в побуті наших предків не творилося лише заради прагматичної доцільності. Кожна річ повинна була мати ще й вищу доцільність, а ця доцільність була закладена в певному символі, котрий був зрозумілий людям.

    Кодування долі, добробуту притаманне звичаєвій культурі не лише українців, а у усіх древніх народів. Універсальна символіка, пов’язана із виходом на космічні енергії, присутня в побуті і культурі Єгипту, Шумеру, народів Азії, латиноамериканського континенту, її сліди знайдено в Африці, Австралії, на віддалених островах Полінезії, Океанії, на всьому індоєвропейському просторі.

    Але Україна — це особливий континент прадавньої культури, бо, як свідчать історики, тут життя існувало і в часи великого льодовика. Тут збереглася безперервність традиції, мудрість виживання, кодування сили. Це земля Гіпербореїв — могутніх титанів, носіїв таємничого знання. Сьогодні їхні таємниці помалу привідкриваються завдяки розшифруванню текстів Кам’яної могили, пам’яток прадавніх курганів, вік яких — мінімум 20 тисяч літ.

    Виявляється, що світова історична наука змушена переглядати усталені хронологічні стандарти щодо давності пам’яток людства. Україна, про яку ще декілька десятків літ тому начебто на «пам’ятав» так званий «цивілізований світ», знову вийшла на світову арену вже не як відстала колонія великих імперій, а як колиска праіндоєвропейської цивілізації.

    І найперше тому, що саме українці через розмаїття народної культури зберегли вихід на польову (божественну) першооснову існування матеріального світу. І, якщо говорити про вишиття на українському одязі, про орнаментальну символіку хатніх оберегів, то усі вони разом творили своєрідний енергетичний «панцир» для тіла і душі, для землі, на якій жили і творили, для всього сущого на цій землі. Творили і творять!

    Тенденції сучасної етнографічної науки до вивчення народних скарбів минулого лише крізь призму їхньої матеріально-ужиткової вартості перетворюють прадавню культуру у кладовище мертвого, віджилого, і тим самим не лише констатується їхня «смерть»: свідоме чи несвідоме нав’язування думки про винятково архаїчну, музейну раритетність та неужитковість скарбів «бабусиної скрині» ще більше «умертвляє» їх у свідомості носіїв сучасної культури.

    Погляд на творіння давнини «духовним» баченням розкриває ідею безсмертя, непроминущості кодів життя, закладену у прадідівській культурі, і творить проекцію у майбутнє.

    Можливо, ці думки певною мірою допоможуть доторкнутися до джерел нашої божественної сили і самим стати носіями ідеї безсмертя людини, народу, нашої благословенної колиски — України на земному Полі.



    ВАРВАРА РИЗИ ТКАЛА

    В українців було свято вишивальниць — це день Варвари 17 грудня. На «Варвари» не можна було прати, білити чи глину місити, — тільки вишивати. У цей день дівчата збиралися разом, молилися і вишивали (чи «висівали» долю?). Адже саме в ці дні ворожили на врожай, на долю, спостерігали за погодою.

    То чи не магічні замовляння «засівали» чисті дівчата на білому полотні, творячи живі послання долі? Вважалося, що Варвара «золотими нитками Ісусові ризи вишивала». А це означало, що, будучи покровителькою дівчат-вишивальниць, вона керувала їхніми намірами і руками, коли майбутні наречені вишивали сорочки своїм судженим весільні рушники, ткали та вишивали свої власні сорочки.

    Ця висока настроєність з молитвою на таке просте і буденне, здавалось би, діло тільки підтверджує благоговіння і відчуття святості перед барвистим писанням на полотні.

    «Варвара» — день повороту на весну: в народі казали, що «Варвара ночі урвала, а дня приточила». Упродовж трьох днів — Варвари, Сави і на Миколая в Україні колись готували кутю та узвар, а це ритуальні страви, пов’язані з поминанням. Тому вишивання у цей день було святим ритуалом, значення якого сьогодні, на жаль, уже втрачено.

    Колись вишивані узори не переносилися механічно, як зараз, із чужих зразків. Кожна вишивальниця досконало володіла «мовою» орнаментального письма, відчувала енергетику кольорів, поєднувала їх зі своїми почуттями і помислами в єдине мереживо, яке мало стати оберегом як для самої себе, так і для коханого чоловіка чи дитини.

    Щоб точно «закодувати» сорочку, достатньо лише чистоти намірів, любові, а оте «внутрішнє чуття», як ми називаємо свою підсвідомість, само підказує, як і що робити. Недаремно казали, що не всі жінки чи дівчата могли вишивати. Бо тим, у кого наміри чи почуття не були настроєні на «космічні струни», магія вишивання не відкривалася. Власне, вони могли хіба що чуже відшивати, а це не дозволялося робити, бо використати чийсь узір означало взяти на себе чужу долю.

    Із цим застереженням не брати на себе чужого зустрічаємося у всій обрядовій культурі, зокрема у весільному обряді: на випікання короваю, який був уособленням Долі на весільному столі, брали тільки «непочату» воду. Не говоримо вже про те, що весільний одяг не позичали, до такого «перекрадання» благословень, які записуються енергетично в одязі, ніхто би не додумався.

    А зараз практика брати шлюб у позиченому весільному вбранні, на жаль, стає звичною. Уявімо, що попередньо весільну сукню одягала убійниця своєї дитини, що сьогодні не є великою дивовижею. Чи варто чистій дівчині ставати перед Богом до шлюбу з таким «вельоном» на своїй голові? І заради чого руйнувати своє «поле» чужими енергіями, коли можна одягти на себе скромніше, але чистіше вбрання?

    У нас є ще одне гарне і поетичне слово, котре може кинути світло на таємниці українського орнаментального письма: це слово «руна» (те саме, що луна, відлуння). «Руни» — це ще й молоді пагони, сходи, зелена поросль, руном в Україні називають суцільну овечу вовну високої якості. Відповідно слово руно служить для означення найвищої якості.

    Відомий грецький міф розповідає про подорож у країну Гіпербореїв за таємничим «золотим руном». Можливо, в цьому міфі йдеться про особливий небесний покров, опіку неба, бо в українських казках та колядках часто зустрічаємося із золоторунними стадами, які символічно уособлюють зоряне небо, цілий сяючий всесвіт.

    А може, аргонавти шукали якісь написи на другій стороні таємничого золотого руна?

    Молоде пагіння — руно — має збірний аналог: рунь. Так само, як і самоназва українського племені звучить Русь. Зеленоруса Русь символом краси і вічного життя вважала квіти руту і ружу.

    Наводимо ці архетипні слова зі звукосполученням «ру» не випадково: вони — в основі багатьох світобудовних моделей і понять (рух, круг та ін.) Слово «руна» в українському контексті як відлуння чогось дуже вартісного, безціннного (Знання?) має значно ширше символічне значення, ніж назва пісні в карело-фінських народів чи літер давньогерманського алфавіту, що зберігся переважно в скандинавів у написах на каменях та на старовинній зброї.

    Чому так багато уваги приділяємо слову «руна», ведучи мову про український «космос» — орнаментальне письмо праукраїнців?

    Тому, що наша вишивка — це і є таємниче рунічне письмо, «золоте руно», кожен символ якого кодував не окремий звук, а цілі образи світобудови, енергетичні поля, магічні ключі і коди.

    Але давайте заглянемо за видимі виднокола знань про символічний тайнопис людства. Можливо, ця мандрівка допоможе нам краще розуміти самих себе, повніше оцінити вміст «бабусиних скринь»."
  2. Крук

    Крук Щойно зареєстрований

    Повідомлення:
    442
    Фрагменти із книжки «Код української вишивки»
    ч.2 http://www.vinec.org.ua/doslidgennya/16 … i-vyshyvky
    "ВИШИВКА — ЦЕ КОСМОС

    Грецькою мовою слово «вишивка» перекладається як... «космос!» Це поняття чітко виводить наше мислення з побутової ужиткової сфери і змушує замислитись над глибинним поняттям самого українського слова «вишивка».

    Корейський оракул Он Ці, виступаючи в Києві на початку 90-х років, зазначив, що українці надто мало цінують і знають свою мову, бо саме «українська мова є звуковим ключем Всесвіту», за висловом цього оракула!

    Задумаймося над сказаним і спробуймо поглянути на слова нашої мови як на кодові ключі. Бо у наших пращурів усе співжиття зі всесвітом було магічним дійством, високочуттєвим вслуханням у його тонкі мембрани, намаганням у всіх речах побуту змоделювати закономірності вселенського буття.

    Маємо в нашій мові слова-синоніми «поле», «нива», «лан». Найбільш узагальнене поняття — поле: знаємо в науці магнітні, енергетичні, вібраційні, мантійні та інші поля, кожне із цих означень з певного ракурсу дає розуміння того вселенського Поля, яке називаємо Космосом, Буттям. На його неозорому Полотні засіваються, сходять і розпадаються в пил безліч розмаїтих світів різних форм і барв — видимих і невидимих, проявлених для людського сприйняття і не проявлених.

    Древня пам’ятка давньоукраїнської культури «Велесова книга» вказує на те, що наші предки сприймали світобудову як три світи: Яви, Нави і Прави. Права укладена Богом, вона вічна, Нава є світом потойбіччя для Яви — світу земного, видимого (за законом дуальності світів).

    Ця книга поетично говорить про те, що по неозорому полі Прави (Божого задуму, ідеї Буття) снується пряжа — «полотно» світу Яви, проявленої матерії. А по тій «пряжі» тече життя.

    Так і бачимо перед мисленим зором це безмірне біле Поле, Полотно, по якому снується прядиво Життя в земному світі. Це велетенський Рушник Долі (Той, хто рухає Долею, запрограмовує її).

    Саме звідси, з цього глибинного Знання про закони світотвору — весь космос української звичаєвої культури: у давніх колядках оспівується Явір високий (Дерево Яви), що стоїть посеред неозорого моря, а всі гілки його по обидва боки символізують розгалуження світобудови, про що піде мова далі.

    Колись українці відчували свій магічний зв’язок зі світом рослин, тварин, мінералів. Біля хати садили явора, якщо в сім’ї народжувався син, або вербу, липу чи калину — якщо народжувалася дівчина. Народжені водночас, явір і молодий парубок перебували у такому тісному спорідненому зв’язку, що коли в дорозі із сином траплялося якесь лихо, батьки вже бачили це по своєму яворі: у нього або гілка всихала, або й ціла крона.

    У своєму городі — «саду-винограді» — кожна дівчина висівала ціле море квітів, і це теж було засобом «поспілкуватися» зі світом вселенської любові, бо пахощі і барви квіткового царства передавали свою силу і опіку через омивання тіла відварами і настоями з трав. Квіти були «зв’язковими кохання», творячи неповторну ауру відчуття спорідненості душ, беручи участь у приворотній магії.

    До того ж, давні українські міфологічні легенди розповідали про те, що у вінку із квітів колись зійшла на землю богиня вселенського Ладу, Гармонії — Лада-Жива. Саме її іпостась — Ладу-Лелю, богиню весни і світла, вшановували у дохристиянські часи на свято Красної гірки (5 травня). У цей день дівчина-Леля, убрана зеленим листом і квітками, благословляла дівчат ритуальними стравами: сиром, маслом, крашанками під час їхніх святочних хороводів на горах.

    І коли над усім тим диво-світом зринала щира мелодія пісні, народжена не в акустичних лабораторіях, а в самому серці, виспівана не із завченими афектаціями, а з відчуттям вібрації самої миті неповторного життя, то це і була Істинна Любов, проявлена в матерії земного світу, що люди називають її Раєм.

    ЗІРКИ Й ІМЕНА

    У єгиптян богом мудрості і всіх земних тайн був Тот, або Гермес (у грецькій традиції). В збережених текстах книги герметичних знань «Койраніди» говориться, що вся Природа створена доцільно і мудро: вона не лише годує всі речі і види матерії, створені нею, а ще й навчає кожне відповідно до його суті і виду.

    «І немає речі, — сказано там, — яка не мала би на небозводі власної зірки і позначення». Отже, мова йде про символічний, знаковий запис Всесвіту, відображення всього, що є на землі, у ще інших формах та образах, іменах. Недаремно древні таку велику увагу приділяли символіці чисел, т.зв. «сакральній геометрії» — символіці певних геометричних фігур і ліній, яким надавалася формотворча роль у створенні Всесвіту.

    Що світ є досконалим Творінням з універсальними законами — люди розуміли з правіку. Людина в кожній речі, створеній власними руками, мимоволі, підсвідомо «моделює» всесвіт, бо генетично у ній він закодований в голографічному стані.

    Відомо здавна і те, що Всесвіт має багато різновидів свого таємного запису, що в ньому існують своєрідні «бібліотеки» чи потужні «сканери», висловлюючись сучасною термінологією, у яких зберігається інформація про досвід світів та індивідів.

    Знаменитий шведський учений, теософ і містик Е.Сведенборг у книзі «Про небеса, про світ духів і про пекло» описує таємні «писання» ангелів, у яких були записані не окремі слова чи речення, а викладені цілі аксіоми Істини з допомогою певних знаків-символів.

    Ось чому треба так серйозно ставитися до цих, здавалось би, невибагливих завиточків, узорів, якими усіяне поле прадавньої мудрості наших предків. Можливо, ці «письмена» диктувалися їм самими ангелами, і підтвердженням цьому — неймовірна схожість сакрального тайнопису людства на різних континентах.

    Описуючи одежі ангелів різних небес, Сведенборг вказує на те, що вони відповідають розуму ангелів. Їхній одяг вказує на рівень усвідомлення Божественної істини. Одні одягнуте в чистий білий колір, інші — у сяючий, сповнений блиску, ще інші — в різноколірний.

    «Світло і білизна відповідають Істині, а кольори — різним видам її», — стверджував учений і містик, якому відкривалися таємниці різних світів.

    Таким чином, надаючи певної форми і кольору об’єкту свого творення, людина спонтанно, інтуїтивно відкриває у собі певні грані Божественної істини, віртуально формуючи довкола себе ауру вселенських енергій, яку ми називаємо ангельською опікою небес.

    ТРІШКИ ІСТОРІЇ

    На високогірному плато в Андах лежить держава Перу — спадкоємиця великої імперії інків. Про цей таємничий народ, який невідомо звідки прийшов і невідомо куди пішов після завоювання американського континенту іспанськими колоністами, розповідають дуже цікаві легенди. Скажімо, про те, що інки володіли трьома видами писемності, але знищили їх буквально перед приходом конкістадорів, залишивши для користування лише так зване «вузликове письмо», що нагадує сучасне художнє ткацтво.

    Для передачі інформації використовувалися нитки різного кольору, і саме за символікою кольору та кількістю вузликів у кожному ряду «прочитувалася» інформація.

    До речі, інками було знищено не тільки писемність: в побутовому вжитку заборонялося використовувати давні традиційні орнаменти, вишивку, розпис, що підтверджує значимість орнаментального письма, яке жреці вирішили утаємничити, передчуваючи руйнування своєї цивілізації.

    І коли завойовники почали грабувати стародавні храми, намагаючись знайти і древні письмена інків, то вони застали там лише те, що найбільше їх вабило — золото. І лише подекуди на стінах храмів залишились стародавні ткані килими, узори яких понині прикрашають одяг перуанців.

    Коли в 1972 році світ облетіла сенсаційна звістка про те, що таємничу писемність інків розшифровано, то відома перуанська дослідниця Вікторія де ла Хара як доказ представила орнаменти на давніх керамічних виробах, що перегукуються із орнаментом ткацтва. Саме цей символічний тайнопис Вікторія де ла Хара вважає сакральним письмом великих інків.

    До речі, офіційною мовою в імперії інків була мова народу кечуа, так звана «мова народу», що у їхній вимові звучить як «руна сімі». Руна — значить «мова»!

    Слова-архетипи «мова», «мама», виявляється, у різних народів світу звучать однаково, що підтверджує існування на Землі єдиної Прамови (в інків богиня-мати називалася Пачамама або Мама Окльо, в шумерів — Мамі, Тіамат, в єгиптян — Маат). Українське слово «могила» означає те саме, що і японське «магле» або «магуле»: це курган над похованням. Таких прикладів співпадання архетипних понять у зовсім різних мовах світу можна навести чимало.

    Люди і народи завжди цінують те, що втрачають. Нащадки інків через нестачу матеріальних пам’яток ідуть шляхом інтуїтивного пізнання своєї культури. Українці ж, маючи в «бабусиній скрині» незліченні скарби, скептично ставляться до власної самооцінки як представників великої цивілізації. А наші з вами предки залишили нам не один вид писемності, а декілька, ще й орнаментальний тайнопис, котрий донині використовується в побуті, зігріває наші тіла і свідомість божественною гармонією краси, доцільності і мудрості. До того ж, маємо живу мову! Тільки ми не завжди вміємо цінувати послання предків."
  3. Крук

    Крук Щойно зареєстрований

    Повідомлення:
    442
    Замовив для себе вишиванку.
    Буде така як ця тільки білим по білому.
    vyshyvanka1.jpg

Поділитися цією сторінкою