Пластуни

Тема в розділі 'Минувшина Краю', створена користувачем Упертюх, 9 жов 2013.

  1. Упертюх

    Упертюх Учасник

    Повідомлення:
    168
    http://www.spas.net.ua/index.php/library/artinc/ist_plastuniv
    Історія пластунів та їх звичаї
    Тарас КАЛЯНДРУК

    "
    На Запорізькій Січі школою характерництва був славнозвісний Пластунівський курінь, в якому характерники вишколювали знаменитих козацьких розвідників-пластунів, вчили їх характерництву та унікальним бойовим мистецтвам "Спас" та "Бойовий Гопак", які дозволяли їм виживати та виходити переможцями з будь-яких ситуацій. До речі, про цей курінь за радянської окупації було заборонено навіть згадувати. Ніхто не досліджував й етимологію самого слова "пластун". У радянських енциклопедіях писалося лише, що пластуни - це піхотні частини Чорноморського, а пізніше Кубанського козачого війська, котрі несли сторожову службу на Кубані. Причому замовчувався той факт, що Пластунівський курінь існував на Запорізькій Січі з початку її заснування. І пластуни не впали на Кубань з неба, а прийшли туди вже сформовані, як самобутня формація розвідників саме із Запорізької Січі.

    На жаль, збереглося небагато даних про діяльність пластунів на Запорожжі і цьому є об'єктивні причини. По-перше, окупаційна історіографія, намагаючись зобразити Запорозьке військо збіговиськом свавільних втікачів-кріпаків, котрі не хотіли працювати "на пана", всіляко затушовувала наявність у запорожців серйозних військових інституцій, в тому числі розвідувальної організації, та й ще й такої, корені і традиції якої сягають у далеку давнину. Адже тоді треба було б переписувати всю тодішню концепцію історії Запорожжя, що для окупантів було неприпустимим. Другою причиною було те, що самі пластуни намагалися оберігати свої таємниці від сторонніх очей. Адже вони були в першу чергу розвідниками, а які розвідники будуть виставляти напоказ усім свої секрети. Так, навіть про Пластунівський курінь маємо дуже мало документальних даних, основні ж бази пластунів були сховані від стороннього ока в плавнях, так званому "Великому Лузі", який для чужинців і непосвячених, був забороненою зоною. Саме там, заховані серед непрохідних плавнів, пластуни вишколювали свої кадри, приховуючи свою діяльність, як і кожна нормальна розвідувальна організація, під якоюсь невинною вивіскою, в даному випадку під маркою мисливського товариства. Крім того, як відомо, при зруйнуванні москалями Запорізької Січі велику частину документів Січового архіву запорожцями було знищено, щоб вони не потрапили в руки ворогів, а частина вивезена в Туреччину, на Задунайську Січ і подальша доля їх невідома. Ймовірно, що саме документи про розвідувальну діяльність пластунів знищувалися в першу чергу, як особливо секретні. Але основні свої знання, з конспіративних міркувань, пластуни, як і зрештою всі січовики, передавали лише усно, не довіряючи їх паперу.

    Характерним прикладом січової конспірації була так звана система "печаток", тобто наказів по війську, котрі складалися з однієї, наклеєної на віск або папір військової печатки, а сам зміст наказу передавався усно. Промосковські історики, щоб принизити козаків, пояснювали це тим, що мовляв, в Запорожжі не було писарів, хоча тут таки визнавали, що поряд з усними, в козаків існували і письмові накази, так звані "карточки" [1, с.533-534]. А "печатки" на Запорожжі, де в ті часи освічених людей було більше ніж, мабуть, у цілій Московщині, використовувалися виключно з конспіративних міркувань, щоб ворог, навіть перехопивши гінця, не міг нічого дізнатись про плани запорожців. Усною конспіративною мовою володіли і кобзарі, котрі, розходячись по цілій Україні, часто в своїх думах поширювали серед народу замасковані заклики до повстань. Така усна традиція передачі своїх таємниць була характерна і для пластунів.

    Після переселення частини запорожців на Кубань ширше висвітлення діяльності пластунів сталося через те, що разом зі знищенням Січі була розвалена робота її розвідувальної організації. Крім того кубанські плавні, на відміну від запорозьких, були доступні для московської адміністрації, котра почала тепер безпосередньо стикатися з пластунами та їх діяльністю. Та навіть тут пластунів виявили не одразу. "Але про пластуна, котрий існував з перших днів козацтва, крім козаків ніхто не знав. Ці люди, роблячи серйозні справи для товариства і батьківщини, не кричали про себе і не розповідали про свої, інколи неймовірні подвиги. Вони скромно робили свою справу, не піклуючись про славу. Ім'я цих героїв стало відомо Росії лише з 1855 року; це було свого роду відкриття, котре довго цікавило суспільство і котре було зроблено лише тому, що в Севастополі знадобилися козаки, а розпочавши діяти, вони вражали своїми подвигами навіть досвідчених бійців. Винахідливість, сміливість, презирство до смерті і до всіх небезпек, повага до керівництва і старших, навіть сам зовнішній вигляд пластуна несамохіть змушували кожного поважати цього непоказного, але незамінимого воїна" [2, с.36-37]. Але навіть і тут москалі не змогли вивчити пластунів, котрі залишалися для них явищем таємничим і незрозумілим, і вони вдовольнилися лише тим, що (пластуни виявилися надзвичайно ефективними розвідниками і диверсантами, і можна було ще більше пострашити всіх своїх ворогів) назвали всі піхотні батальйони Кубанського війська "пластунськими". Але спроба адміністративними методами уніфікувати пластунство, поставити його "на поток", організовуючи цілі пластунські батальйони і навіть цілі дивізії, також не дала бажаного результату, адже пластуни вперто берегли свої традиції, передаючи свої знання лише посвяченим.

    Проливає світло на дослідження цього питання унікальний запорізький переказ, записаний від старих козаків на Запоріжжі, ймовірно у 1806 році, новоросійським поміщиком сербського походження Олександром Пішчевичем, пластуни виступають як першооснова, засновники запорізького козацтва. Оскільки за радянських часів цей переказ, як і все, що стосувалося історії пластунства, було суворо заборонено публікувати, дозволимо собі подати текст повністю. "Початкове їх збіговисько виникло від невеликого числа людей, котрі припливли від Азова на плавках (човни вони називали плавками) і заснували своє житло на лівому березі Дніпра, навпроти теперішнього Херсона, назвавши його Олешками (Олешки тепер повітове місто Таврійської губ.), від імені Олексія, ними над собою поставленого начальника. Ці Олешківські жителі з плином часу розділилися на два іменування, хоча й складали одну спільноту: ті, що жили в Олешках називались "плавниками" і вправлялися у рибальстві, а ті, що жили по дніпровських плавнях і островах, лісами вкритих, йменувались "пластунами". Ці пластуни займалися стрільбою звірів, які тоді були в плавнях у великій кількості. На тому місці де тепер Херсон, володарювала якась дівиця Харсія, над якимось народом і мала війну з якимось царем, котрий її підкорив і полонив її народ, після чого володіння Харсії зникли. Всього цього ми не знаходимо ні в якій історії, і тому потрібно вважати за байку, ними видуману або бувальщину, розповідями спотворену. Згодом турки, або кримські татари, почали притісняти олешківських жителів, то вони залишили це місце і перейшли на правий берег Дніпра, заснувавши своє житло нижче порогів і тому назвали себе "порожанами", а пізніше "запорожцями", головне ж своє місто найменували "Січчю". Тут їх збіговисько почало примножуватися людьми, що з різних місць приходили, в тому числі такими, котрі сотворили яке - небудь порушення.

    Січ поділилася на чотири частини, які називались "пиріями". Кожна пирія складалась з 10-ти куренів, і кожен курінь вміщав в собі тисячу чоловік. Курінь був просторою будовою. Все місто обнесене було валом; коло "брами" або воріт сторожа впускала лише відомих людей. У всякому курені залишалося до 200 чоловік, відомих під іменем "сіромах", і не маючи ніякої власності, вони отримували платню і провіант, і повинні були бути готові при першій потребі на службу, тому ці сіромахи називалися регулярними воїнами. Решта жили хуторами, які називалися зимівниками, де плодили худобу і коней, і мали, дивлячись на достаток інших волоцюг, по декілька людей для догляду за худобою. Цих прислужників нерідко господар зимівника озброював, садив на коней і відправляв грабувати Польщу, ділячись здобиччю з ними. Про такі побічні походи Кошовий і військо часто нічого не знали. Під час вже цього розпорядку ті ж, які жили на островах, всі залишилися при попередньому своєму найменуванні пластунів і крім полювання на звірів завели численні стада свиней, котрі відгодовувались і до того здичавіли, що коли приїжджали покупці їх купувати, то інакше не могли їх взяти, лише як застреливши. Декілька з цих пластунів завели великі заводи кішок, котрі розміщувалися у побудованих сараях і не лише приносили господарю прибуток від продажу їх шкірок, а ще й тим, що на деякій околиці не сміли з'являтися ні тхори, ні... (пропуск в оригіналі); вони все це душили і приносили для корму своїм дітям. Господар, знімаючи ці шкіри продавав, а м'ясо кидав кішкам" [3, с.126-127]. Незважаючи на вкрай негативне упереджене ставлення автора до запорожців (він був поміщиком на загарбаних у них царським урядом землях) та до їх історії, у цих примітках є декілька цікавих для нас фактів.

    По-перше, запорожці сверджували, що їх предки прийшли з Азовських земель, що перегукується з гіпотезою деяких вчених про Тмутараканське князівство, як своєрідну протоСіч, звідки князі набирали дружини. "Сей останній (Тмутараканський домен) став прибіжищем усіх молодих князів - ізгоїв, які вийшовши з хлоп'ячого віку (звичайно 16 літ), старалися скинути з себе опіку вихованців тим способом, що втікали на се Запорожжя XI в. Тут мріяли молоді княжичі про свої батьківщини, ідеалізували їх, конспірували, збирали ватаги, виглядали нагоди, щоби мольбою у київського князя собі випросити або силою здобути собі волость" [4, с.55]. Як стверджує "Слово о полку Ігоревім", саме до Тмутаракані щоночі, перекинувшись вовком, бігав знаменитий князь-волхв Всеслав Полоцький:

    Всеслав-князь людям суд чинив,

    Князям городи радив,

    А сам вночі вовком бігав:

    Із Києва добігав до півнів в Тмутаракань,

    великому Хорсові вовком шлях перебігав [5, с.90]

    До речі, багато істориків стверджують, що саме з Тмутаракані, а не з півночі, прийшов до Києва князь Олег Віщий. В Болгарії знайдений археологами прикордонний камінь, котрим болгарсько-руське військо позначило свої завоювання у Візантії: камінь з поміченим на ньому іменем Олега Тмутараканського - князя русів. Це й стало доказом, що Олег прийшов не з Новгорода Великого, якого тоді ще й не було (про це свідчить археологія, історик М. Артамонов), а з Новгорода Сколотського у Криму [6, 197].

    По-друге, як видно з цього переказу, самі запорожці вважали пластунів, поряд з рибалками-"плавниками", самобутньою споконвічою формацією, яка виникла ще до створення Запорізької Січі. Те, що мисливці і власники човнів здавна виділялися на Січі серед решти товариства і користувалися великим авторитетом серед козаків, підтверджує у своєму щоденнику й Еріх Лясота, котрий був присланий на Січ австрійським імператором Рудольфом II в 1594 році [7, с.105]. Папроцький, розповідаючи про похід гетьмана Самійла Зборовського в 1584 році, також згадує поряд з запорожцями таємничих річкових козаків, котрі живуть на річці Самарі та займаються полюванням і рибальством для забезпечення продовольством решти козаків. Про цих річкових козаків пише і козацький гетьман Гаврило Крутневич у своєму Універсалі, виданому в 1603 році [8, с.1-4].

    По-третє, в даному переказі згадана старовинна назва неодружених козаків, котрі постійно жили на Січі, - "сіромахи", тобто вовки, що свідчить про її надзвичайну давність, адже в індоєвропейців військові союзи неодружених чоловіків, які ототожнювали себе з вовчими зграями, відомі ще з часів арійського розселення, тобто за три тисячі років до Христа. До тих же часів імовірно відноситься і розповідь, яку автор вважає фантастичною, про дівицю Харсію, котра царювала в тих землях над якимось таємничим народом, що може бути давнім відголоском спогадів про царство амазонок, котре було в тих краях. Те, що козаки вважали себе спадкоємцями амазонок згадував ще у 1708-1709 роках у своєму щоденнику словацький мандрівник і дипломат Даніел Крман: "Правдоподібно, що запорожці успадкували багато чого від амазонок - цих нечувано войовничих і шалено сміливих жінок, що рівнялися славою і перевищували відвагою мужів, та що, як кажуть, жили у Скитії біля Дніпра" [9, с.113]. Сліди перебування амазонок на Україні підтверджуються також іншими джерелами, про що ми будемо говорити пізніше..."

    Крук подобається це.
  2. Упертюх

    Упертюх Учасник

    Повідомлення:
    168
    "... Пластуни, як стверджується, жили в симбіозі з природою, займалися звірівництвом і полюванням, що було чудовим прикриттям для ведення таємної діяльності, а також важливим елементом тренування. Адже полювання як стрільба по рухомих мішенях є надзвичайно ефективним тренуванням козацьких стрільців. Крім того полювання вчить маскуватися, орієнтуватися на місцевості, знатися на слідах тварин і людей та ще багато іншого. Полювання ж на великого звіра або хижаків, особливо без вогнепальної зброї, розвиває сміливість, спритність та холоднокровність. Недаремно ж і київський князь Володимир Мономах у своєму Повчанні включає полювання в число найважливіших занять для воїна. В Карпатах гуцули, котрі славилися своєю хоробрістю, найбільше полюбляли полювати на великого звіра з холодною зброєю. Кубанський історик Іван Попко зазначав, що чорноморські козаки влучність і силу удару пікою виробляють, добуваючи рибу тризубцями [10, с.95-96].

    Незважаючи на всі намагання окупаційної історіографії замовчати, затерти, а то й зовсім викреслити пластунів з історії Запорожжя, їх сліди ми постійно знаходимо. В реєстрі кошових отаманів Запорізького війська згадується отаман Пластун, котрий був кошовим з 29 вересня 1666 по 18 червня 1667 рік [11, с.528]. Історик А. Скальковський у своїй "Історії Нової Січі" згадує навіть кількісний склад Пластунівського куреня на Запорожжі ще до переселення на Кубань: так у 1755 році в курені був приписаний 441 пластун, в 1759 році - 541 пластун, в 1769 році - 269 пластунів [12, с.50-51]. А Дмитро Яворницький у своїй знаменитій "Історії Запорізьких козаків" згадує Пластунівський курінь серед перших 38-ми куренів Запорізької Січі [13, 126]. При переселенні Чорноморців на Кубань у 1792-1793 роках у Пластунівському курені було 185 чоловіків і 75 жінок, при чому із Запорожжя було З старшини і не з Запорожжя - 1, із Запорожжя - 124 пластуни, 31 пластун з інших місцевостей України і 28 вільних людей, котрі пристали до куреня [14, с.200-201].

    Багато пластунів було учасниками гайдамацьких загонів, про що свідчать численні документи. Так Пластуни Семен Голомозий і Василь Сараджик в 1734 році, у складі гайдамацького загону розгромили поляків у Мотилеві [15, с.70, 72]. Харко з Пластунівського- куреня згадується при нападі гайдамаків на Паволоч та Погребища [15, с.110]. Пластун Трохим Сірий згадується серед 32 гайдамаків, які в 1750 році здійснили втечу з Крилівської в'язниці [15, с.186]. Пластун Василь Швець - учасник нападу загону гайдамаків на місто Радомишль в 1750 році [15, с.205]. Гаврило Пластун - учасник загону Гната Марущака, який спільно з загоном опришківського ватажка Івана Бойчука, що прийшов на Січ з Карпат, діяли на Правобережній Україні в 1759 році [15, с.296]. Того ж року пластун Андрій Твердоступ заарештований царською адміністрацією разом з іншими гайдамаками у Новій Сербії [15, с.303]. Яким Пластун згадується серед заарештованих в 1768 році учасників Коліївщини [15, с.455]. Але найцікавіше те, що й сам вождь цього знаменитого повстання Максим Залізняк, як свідчить протокол допиту запорожця Дмитра Чернявщенка, був козаком куреня Пластунівського [15, с.367].

    Про існування пластунства на самих початках свідчить опис пластунів, зроблений хорунжим Кубанського козацького війська В. Червінським: "Пластуни ж існували давно. Як тільки почав існувати козак, тут же з'явився і пластун, і починаючи від перших днів Запорожжя і до наших днів, частина козаків виконувала роль пластунів. В Запорізькій Січі був навіть окремий курінь Пластунівський. Слово пластун виникло від слова "пласт" і означало людину, котрій доводилось в більшості випадків працювати повзком, лежати пластом. Цю назву і призначення отримували найвідважніші і найспритніші козаки; вони були вухами і очима решти козацького товариства і під їх охороною козаки могли вільно займатися справою або бенкетувати, не побоюючись бути зненацька заскоченими ворогами. Повзком, притулившись до землі, прихований густою травою, прокрадався пластун до самого неприятеля, виглядав все, що йому було потрібно і відходив так само непомітно. По кілька годин лежав він ницьма, сховавшись за купиною або кущем, причікуючи непроханого гостя. В пластуни на Запоріжжі йшли по охоті, або за наказом Ради. Як тільки Запоріжжя закінчило своє існування і воскресло військо вірних козаків, на місце Запорізьких пластунів з'явилися пластуни вірних козаків, котрі працювали на березі Бугу, Дунаю, а пізніше, коли перейменовані в Чорноморське військо і переселені на Кавказ козаки поселилися на берегах Кубані, пластуни почали влаштовувати свої залоги на березі Кубані. Умови їх діяльності ніскільки не змінилися." [2, с.35-36].

    Про пластунську службу згадує й Еріх Лясота, який у 1594 році відвідав Запорізьку Січ з дипломатичною місією. Описуючи свою подорож через дніпровські пороги, він згадує, як запорожці несуть пластунську службу в засадах коло татарської переправи. "Біля цього порогу саме було близько чотирьох сотень козаків, які лежали на правому березі, поховавшись по кущах і заростях і витягши свої суденця, або човни на берег, їх послали сюди з табору, щоб перешкодити татарам, якби частина з них захотіла переправитися..." [7, с.103].

    Цікавий історичний матеріал міститься і в атестаті, виданому запорозькому осавулу Григорію Пластуну, сину Якима Пластуна. Зокрема в ньому йдеться про те, що під час спільного походу козацько-московських військ на турків у 1739 році, більше відомого як Хотинський похід, Григорій Пластун "згідно виявленої хоробрості та проворності" був призначений командиром загону вибраних козаків - своєрідного загону спецпризначення, з яким зробив безпрецедентний розвідувальний рейд у тил ворога, дійшовши аж до турецької столиці Царгороду, де захопив в полон турецьких сановників найвищого рангу - "двох візирів і трьох султанів" і щасливо повернувся з полоненими назад [16, с.190-191]. Безумовно, цей дивовижний рейд є унікальним в історії розвідувальних операцій. Подолати тисячі кілометрів в особливо складних умовах, в оточені ворогів, на незнайомих та мало прохідних теренах блискуче провести операцію і непоміченими повернутися назад, лише це вже свідчить про надзвичайно високий рівень військової підготовки наших козаків-розвідників, до якого і зараз не можуть дорівнятися кращі розвідки світу.

    Про те, що на самій Запорізькій Січі пластуни виконували функції своєрідної "служби безпеки", вишуковуючи підозрілий елемент та виловлюючи різного роду шпигунів, які засилалися на Січ з різних держав, засвідчує і письмовий наказ кошового отамана Петра Калнишевського від 9 серпня 1770 року, який приписував курінному отаману Пластунівського куреня Федору Третяку: "Про волоцюг та інших, що без паспортів вештаються, сумнівних людей... всіма силами намагатися переглядати і ловити." [17, с.24].

    Докладний і цікавий опис пластунства у своїй знаменитій розвідці "Пластуни" залишив нам нащадок знатного запорозького роду Яків Кухаренко- наказний отаман Азовського, з 1852 по 1856 рік Чорноморського козачого війська, а з 1861 року - начальник Нижньокубанської кордонної лінії. Пластунами, за його словами, на Запоріжжі були спеціальні мисливці-розвідники, які в Дніпровських плавнях полювали на дичину та висліджували ворога, що намагався непомітно проникнути в козацькі землі: "Пластуни стріляли дикий звір, якого тоді в Дніпрових плавнях було доволі. Пластунами, кажуть, звалися за те, що непосидячі були і все вештались по плавнях і як більше їм приходилося місить грязь, ніж ходити по сухому, сиріч пластати, то й прозвалися пластунами" [18, с.65]. "Цілу осінь і зиму, поки звір порошковий (хутряний - Т. К.), пластуни проводили в плавнях, а весною приходили в слободи і приносили свою здобич, звірячі смушки, продавали їх, купували порох, оливо, одежі, що треба." [18, с.66]. Таке полювання в плавнях було надзвичайно складною і небезпечною справою. Адже в високому (вище людського зросту) очереті, який шумів і колихався від вітру, практично нічого не можна було розгледіти чи почути, тому орієнтуватися слід було майже виключно шостим відчуттям, яке в таких умовах надзвичайно розвивалося та відточувалося. Слід було досконало знати закони природи, норми поведінки тварин і людей, оскільки від цього залежало життя пластуна.

    Але все ж пластуни не були просто мисливцями, вони в першу чергу були розвідниками. Що пластуни виконували саме розвідувальну функцію підкреслює, описуючи побут запорожців у Чорноморії і П.П. Короленко: "...це були особливі команди, котрі виділялися і службою, і характером із загального складу стройових частин Чорноморського війська. Пластуни, котрі пройшли практично хорошу школу боротьби з горянами, відрізнялися від інших козаків вищим розвитком військової хитрості, сміливості, відваги і в критичні хвилини, незвичайною винахідливістю, їх завдання в боротьбі з горянами складала розвідувальна служба" [19, с.54]. Крім того саме слово пластати згадується ще в давніх билинах у значенні "рубати, різати ворога": Говорив татарин такії слова:

    "Ой же Дунай, син Іванович!,

    Як би я був на твоїх грудях,

    Не питав би ні вітчизни, ні дідизни,

    А пластав би твої груди білії.

    Сідав же Дунаєчко на білі груди,

    Як розкинув плащі татарськії,

    Хоче пластати груди білії",.. [20, с.76].

    Тому слово "пластуни" могло використовуватися на Запоріжжі у значенні "рубаки", "різуни", що більше відповідало характеру діяльності пластунства.

    А прості запорозькі мисливці, як свідчать історичні джерела, були виділені в особливий клас так званих "лисичників", які мали свого отамана і свою курінну організацію й знаходились у відомстві Буго-Гардівської паланки (Бузький Гард - спеціальна гребля-перегородка, зроблена козаками на Південному Бузі для покращення лову риби). Лисичники займалися полюванням в степах на лисиць, хутра яких відігравали важливу роль в торгівлі Запоріжжя. Крім того вони полювали на вовків, зайців, оленів на берегах Бугу [12, с.188].

    Основним же завданням пластунів була розвідка і охорона кордонів Запорожжя від несподіваних нападів ворога. Особливо складно було боротися з ворогами, які через плавні непомітно прокрадалися на козацькі землі: "От сим - то пластунам вже не до охоти і їм охота випада вже на чоловіка з таким же розумом, як і вони" [18, с.68]. Це ж саме пише і Прокіп Короленко, описуючи подвиги пластунів на Кубані: "Чорноморські пластуни день і ніч рискали по болотах і плавнях в компанії диких звірів, кожної хвилини піддаючи небезпеці життя своє. Не раз безстрашні пластуни, заскочені хижаками, застосовували неймовірні хитрощі, щоб позбавитись від ворогів. І дотепер збереглися перекази про справді неймовірні подвиги цих оригінальних вояків і не менш неймовірні пригоди з ними [21, с.86]. Крім того для отримання необхідних відомостей чи проведення диверсій, пластуни нерідко самі прокрадалися в тил ворога, роблячи інколи рейди по 160 км і більше. В таких рейдах пластуни мусіли розраховувати виключно на власні сили, на власне воєнне мистецтво, адже допомоги чекати було нізвідки, оскільки інколи навіть січова старшина не мала уявлення про їхні походи.

    Причому боротися їм треба було, як правило, проти в кілька разів переважаючого числа ворогів, добре вишколених і підготовлених. Тому саме життя виробляло у пластунів надзвичайну пильність, спостережливість, кмітливість, вміння добре пристосовуватися до місцевості та досконале оволодіння прийомами прихованих, зовні ніким не помітних рухів. Щоб вижити, пластун мусив постійно думати головою, розмірковувати, як знайти найкращий вихід з будь-якої ситуації. Пластун не мав права на помилку, він мусів або випередити ворога і блискавично перемогти його, або загинути сам.

    Тому пластуни постійно розвивали і удосконалювали свою надзвичайну потужну систему бойового мистецтва, яка давала їм змогу ефективно перемагати будь-яку кількість ворогів: "...вони відзначаються неймовірною спритністю, швидкістю в своїх рухах і діях. Рушниця і підсох (короткий спис, котрий можна підлаштувати під рушницю при стрільбі) єдине їх озброєння, а майстерність в стрільбі, складає всю їх славу. Вірне око і тверда рука пластуна завжди згубні для неприятеля" [22, с.509].

    Найбільш відмінними їх рисами було військове мистецтво і побратимство. Побратимство було зумовлене самим способом життя пластуна, який часто мусив жити і боротися на чужій ворожій території з переважаючою силою ворога і надіятися міг лише на себе та лікоть товариша, який був поруч. Тому серед пластунів побратимство було надзвичайно поширеним явищем. Як зазначав Ф. Щербина, "пластуни обмінювались шийними хрестами, ставали як би братами і всюди підтримували один одного і стояли один за одного горою" [23, с.489].

    І недаремно основним місцем перебування та діяльності пластунів були саме Дніпровські плавні. Адже саме тут, серед лабіринту проток і острівців, була надійно захована козацька Військова Скарбниця - безліч золота, срібла, коштовностей, здобутих козаками в походах. Крім того тут зберігалися козацькі гармати, а також чайки, необхідні для морських походів. Тому охочих добратися до Військової Скарбниці ніколи не бракувало. Турки, татари, москалі, поляки, всіх їх вабили до себе запорозькі скарби. Тому місце її трималося у суворому секреті (його знав лише кошовий, якого після зняття з посади, як правило, вбивали та декілька втаємничених осіб), а всі підходи надійно охоронялися пластунами. Боплан описує, як козаки розстрілювали з очерету навіть цілі турецькі галери, які необачно заганялися в плавні. Й інші зайди, які потикалися за запорозькими скарбами, знаходили собі смерть від пластунських куль.

    Цю сакральну священну функцію - охороняти кордони козацтва - пластуни продовжували виконувати і на Кубані. Тому серед козацтва пластуни користувались незвичайною пошаною та авторитетом. "От ми тут, бач, вареники їмо та горілочкою забавляємось. А там на кордонах саме жарка доба: Кубань стає, то так і дивись, що черкесня посуне через неї. Броду не шукать, скрізь по льоду перемахнеш. Тут уже уха не вішай, стережись і день, і ніч. Ні мороз, ніяка завірюха не спине. І чим гірша погода, тим більше берегтись треба. Що нещасні пластуни перетерплять за цієї доби в плавнях - і перемерзнуть, і виголодніються так, що, мабуть, і комишиний борщ медом покажеться. Гидко те, що і вогню розвести не можна, щоб біди не накликать на себе. Що нам? Нам все-таки хоч який-небудь захист є на постах, на кордонах, а от їм в таку хурделицю нишпорить по плавнях, та оглядаться кругом себе, щоб не наткнуться на якого-небудь розбійника!.. Та й якщо прийдеться прикурнуть як-небудь, то хіба тільки одним оком. Нещасний, прямо нещасний народ. А все для чого? Щоб нам жить без опаски; за нас, задля оціх всіх, страждують ці справді святі люди" [24, с.12]. Ось якими словами вшановувало козацтво своїх хоронителів, котрі скромно, не хизуючись, несли свою надзвичайно важливу для товариства службу.

    На війні пластуни виконували роль розвідників-диверсантів, своєрідних спецназівців - "командос": "Коли відчувалась потреба в досвідчених людях для лави, коли потребувався таємний, прихований розшук, коли потрібно було розвідати сили і положення неприятеля, коли хід воєнних дій ставив на чергу завдання провести найризикованішу диверсію, коли в бою перед початком і кінцем потрібні були майстерні стрільці і т. д. і т. п., тоді запускався в діло пластун. Для цього пластуни мали свою бойову техніку, свій досвід і мистецтво" [193, с.490].

    Крім вміння битися будь-якою холодною зброєю або голіруч та добре стріляти, досконало знали вони мистецтво фортифікації, мінну справу, вміли управлятися з гарматами - (Еріх Лясота писав, що в козаків всі вміють стріляти з гармат, тому не треба наймати окремих гармашів [25, с.18]); в разі потреби були вправними моряками, піхотинцями або кавалеристами. Крім того факти свідчать, що пластуни були дуже високоосвіченими на той час вояками. Адже як би не старались окупаційні псевдоісторики представити січове лицарство як банду примітивих неграмотних селян, яким ліньки було працювати на своїх панів і вони втікали за пороги, факти говорять інше. В той час, коли в Московщині навіть царі не вміли писати і читати, на Січі існувала система освіти (січова і паланкові школи), козаки знали по кілька мов і володіли науковою мовою того часу - латиною, мали канцелярію і свою бібліотеку.

    А інтерес до книги, до освіти серед козаків був такий великий, що вони не обмежуючись читанням на Січі, брали книги з собою навіть на риболовні заводи [26, с.765]. До речі, ця січова бібліотека зберігалася в архіві Кубанського козачого війська, і лише в 1925 році радянська влада наважилася відібрати її в козаків. Тому на цьому фоні не виглядає дивним факт складення при розвідці Кубанських земель, наданих запорожцям для переселення, пластунським старшиною Мокієм Гуликом, який в той час займав посаду Військового Осавула, статистичного опису Кубані у формі табличної "Відомості" з короткими, але цінними даними і для науки, і для практичних цілей війська.

    Аж через півтора століття вчені із захопленням константували: "Знаменито, що цей розвідник-статистик дав у 1792 році документ, складений за прийомами описової школи статистиків, що існувала в Західній Європі у другій половині XVIІ століття, на 16 років раніше, ніж надрукований був у Росії перший науковий твір по статистиці академіка Германа, перероблене ним на російську мову "для вживання в училищах Російської імперії" із відомої на той час праці - "Теорії статистики" Шлепера, статистика названої школи і талановитого батька публіцистики" [27, с.32].

    Тобто, якщо наші пластуни у науці випереджали навіть московських академіків, то можна собі уявити, який високий рівень наукових знань використовувався ними в ті часи."
    Крук подобається це.

Поділитися цією сторінкою